— Господи, тобі слава! — погадав я собі і полїз рачки на тік. Ляг, прикрив ся кожухом, — ах, як легко менї зробило ся! Якусь нову силу почув я в собі, якусь шалену відвагу. Лежу горілиць, дивлю ся. Перила повні снопів, заложені аж по банти. А над бантами не доложено, так що можна пролїзти. Коби лиш там дістати ся — гадаю собі, — а там би вже байка. Продер би причолок, та в долину по стрісї, та в огород по за стодолою, а там… менї впрочім і думати не хотїло ся, що буде „там“, коби лиш відси туди дістати ся. Гляджу далї. Присяжний клює носом, стара пряде на приспі. Як би то я тихенько справив ся — не вчули би, а поки би похопили ся, то певно минула би добра хвиля. Але ба, зелїзне путо, що ним скована моя права рука з лївою ногою! Що з ним робити? Ану, — гадаю собі — стрібувати, чи не дасть ся ретязь із руки зсунути. Запер ся я раз — годї. Ще раз — не йде, хоть не богато й хибує. Е, — гадаю собі, — хоть би прийшло ся й шкіру здерти з руки, то все байка! Але поки що я ще побоююсь: ануж присяжний прийде обзирати! Гадаю собі: зачекати ще! А поки що, треба накрутити перевесел тоненьких із сїна щоб потому обкрутити ними путо, аби не дреньчало. Сїно лежало в кутї; добув я його добру жменю, і держачи руки під кожухом, кручу,
