тїлом горілиць над током, долїз аж до бантини. Скоро там, я перелїз на жито, в дїру, та до стріхи. Раз-два, випоров зо стріхи кілька китиць, зубами кусаючи увязки, і тим отвором протис ся на двір. Боже, яким милим видав ся менї сьвіт, коли отак, збитий, змучений, дрожачи я висунув голову зо стріхи, мов щур із муки. Далї, далї! Долї стріхою, та в сад, та долї садом над ріку!… Ріка не широка, але глибока, спокійна. Нема коли гадати — гайда в воду! А за водою лука, далї лозові корчі, вільшина, а далї-далї широчезні луги, засїяні копицями сїна мов звіздами.
Бовтнув ся я в ріку як стояв, і так мене та вода осьвіжила, що я духом став на другім березї, перебіг через луку, та шусть у лози. Тут я пан! Хто мене тут знайде! Аж тут я позволив собі відітхнути. Слухаю — ого, в селї крик, гомін, ґвалт! По саду бігають, шукають, радять ся. Еге — гадаю собі, — шукайте тепер вітра в полї!
Шмигнув я лозами та в луги. Де були при сїнї люди, там я їх виминав, ховаючись по за копицї. Луги в тих сторонах тягнуть ся довго-довго понад ріку. До кількох панів належать. Декуди копицї, декуди вже стирти або стоги, — то там пусто зовсїм.
Вечеріло. Я страшно змучений, пити хоче ся, болить усе тїло. Конче треба десь випочити. Вишукав я великий стіг на горбку над самою
