— Ви дурні, дїду! Що вам старому! Не нинї, то завтра. А менї трицять і два роки. Жити би хотїло ся. А коли погадаю, що я засуджений на вічність… розумієте, дїду, на вічність і ще й на чотири роки… Га, то по вашому нїчого? Ну, вічність, то ще-б наплювати. Але ті чотири роки, що місяць у казнї та в кайданах, а місяць у казенцї, та на цегляних ребрах спати, — тут, дїду, чоловік вовком завиє. Хоч би й який, а подумає собі: раз мати родила, лїпше раз умерти, нїж отак карати ся.
— А я ще раз кажу: дурний ти! Терпи, коли заслужив! Давнїйше не таке терпіли!
Дїд знов закашляв ся. По хвили, відхлипавши ся додав:
— Ади, мене дванацять лїт у слїдстві мучили. Очий збавили, і ще на двацять лїт засудили. Не треба й твоєї вічности, бо я їх певно не дожию. А накладати на себе руку — борони мене Боже. Що завинив, то буду терпіти. І ти так.
— Та я не відпираю ся терпіти, — мовив якось мякше далекий голос. — Тілько ті чотири роки і ті цегляні ребра… І знаєте, що ночи на тих цеглах таке снить ся… таке снить ся… Ой, дїду! А вам чи снили ся коли ваші Жиди, що ви їх вирізали?
