Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/161

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 149 —

Я хочу крикнути, але не можу: з моїх уст іде лише якесь ледво чутне стогнанє.

— Спите, паничу? — питає дїд.

Я дивлю ся на нього не змигаючи. Далї з великим зусилєм ледви чутно промовляю:

— Нї.

— Ну, Богу дякувати, що ви живі! Я вже думав, що по вас буде.

І він, увесь тремтячи, знов лягає на своє ліжко і заходить ся кашлем.

— Довго я спав? — питаю я.

— Спали! Місяць уже… Між житєм і смертю. Вчора доктор уже рукою махнув… Як вам тепер?

— Або я знаю. Здаєть ся, нїчого не чую.

— Лежіть тихо, не рушайтесь. Дасть Бог, подужаєте.

Він знов кашлає, та в перестанках щось бубонить. Чи молитву, чи до мене щось говорить, не можу розуміти. Сон мене ломить, і я засипаю.

Від тої ночи я почав приходити до себе. Що правда, помалу. Голова болїла ще, тїло було зовсїм ослаблене, мене мучили сонні привиди, а особливо слухові галюцінациї. Ві снї дїдове кашланє видавалось менї то сотнї раз повторюваними вистрілами з карабіна тут же над моїми вухами, то журчанєм та хрупостїнєм жорен уставлених коло моєї голови, то скрипом дуплавої верби серед осїнного вітру. Так