само й инші згуки, що десь колись чути було в нашій келїї, приймали для мойого хорого слуху страшну, в сто разів прибільшену силу і мучили мене. Та звільна все те улягало ся і я почав видимо набирати сили. Тілько лице дїда Гарасима лишило ся для мене страшним і відразливим; не додавали йому принади анї глибокі зморщки, якими було пооране його чоло, анї дрібно сфалдована темножовта шкіра довкола слїпих очий, анї великі фалди терпіня, що з під очий крутою річкою бігли до кінцїв його уст і губили ся в пралїсї його білої бороди. До його лиця з тими страшними слїпими очима і з тим страшним, немов гнилим ротом, ротом казкового людожерця, я не міг нїяк привикнути. Борше вже привик до його голосу, старечого, розбитого голосу, який инодї, коли його дихавичний кашель давав йому на пару годин троха спокою, вмів оповідати богато дечого цїкавого.
Дїд Гарасим ждав смерти. Він терпів на дихавицю, на безсонницю, на старече вичерпанє сил: його вже не лїчили і не оглядали лїкарі, раз рішивши, що „з нього нїчого не буде“. Кождий сильнїйший напад кашлю міг закінчити ся розривом його звапнїлої аорти; кождий хвилевий сон міг бути його остатнїм моментом. А про те він жив, мов упертий репях держав ся того нужденного житя. Инодї, лежачи тихо, без руху, я цїлими годинами
