сьвітї… А як зачали говорити за вас…, як то ви хочете людям полегкість зробити… кривду зменшити… то в мене раптом…
Він урвав, закашлав ся. Він говорив се все безладно, уривано, раз голоснїйше, то знов тихїйше, немов борючи ся з невидимою якоюсь силою за кожду жмінку повітря, за кождий хоч троха свобіднїйший віддих. Для мене сей оборот в думках старого розбійника був зовсїм несподїваний, я слухав мовчки. По добрих десятьох мінутах дїд Гарасим зачав знов.
— Слухаєте, пане?
— Слухаю.
— Не думайте, що в мене душа з каменя… я також… Ну, кождий по свойому… А тота Жидівочка — раз у раз менї привижаєть ся, так таки виразно: хресту просить. Я вже пару разів з попом говорив… признав ся, що в мене є гроші закопані. Каже: дай на церкву. Та мене щось мов за руку тримало. Не надїя на те, що вийду на волю і сам покористую ся… Я давно стратив ту надїю, ще коли ослїп. Аж тепер бачу, що то був якийсь добрий дух. Що церкві з тих гроший? А ви обернете їх на добро для бідних… Бо то не церковні гроші, а з бідних людий зідрані… лихварські… то нехай ідуть на підмогу… як ви запорядите…
Знов настала перерва. Знов дїд, віддихавшись, почав мацати мене рукою, чи я не сплю.
