Пан директор на хвилю перестав говорити проповідь і пильно, уважно оглянув постать злодюги, що стояв перед ним. Були давнї знайомі. Панталаха в коротких відступах часу відсиджував уже, як сам висловлював ся, „третю капітуляцию“ по вісїм лїт за крадїжі, доконувані нераз з казочною зручністю, але звичайно також майже з дитинячою легкомисністю і з повним недбальством на замазанє слїдів злочину, так що по кождім такім учинку жандарми просто як у дим ішли до Панталахи, а сей звичайно й не думав відпирати ся, лише хвалив ся „штукою“, з якою вчинок був виконаний.
Про ті його штуки дива говорено по всьому Поділю, що було ареною його дїяльности. Красти для самого зиску він уважав нечестю для своєї професиї. Шукав перешкод, трудностий, які мусїли-б були відстрашити звичайного злодїя. Конокрадством, що так поплачує на Поділю задля близькости росийскої границї, він нїколи не бавив ся, — нїколи не крав коний зі стайнї або з пасовиска. Натомісь сам хвалив ся, що раз тілько в своїм житю „споганив пальцї кінським стервом“, укравши одному панови четверню з перед самого носа, з карити на серед дороги. Угледїв він свою жертву коло коршми на попасї, а бачучи, що з заду до карити привязаний ремінним поясом тяжкий куфер, перерізав пояс ножиком і пішов
