мою руку і почала тягти її до себе. Я звів ся з ліжка й наблизив ся до нього, похилив лице над його головою і крикнув йому над самим вухом:
— У якім селї?
— Селї? Селї? — повторив він ледви дишучи. — Слух…
І обома руками він прихилив мою голову до свойого лиця. Його великі, тепер зовсїм білі, безкровні уста ще порушували ся, немов говорили щось, але голосу не чути було нїякого, анї найменшого шепту. Раптом глубоке зітханє видерло ся з його груди, руки скорчили ся і пустили мою голову, тїло випружило ся, уста від разу посинїли й зацїпили ся.
Дїд Гарасим сконав не сказавши анї слова більше. Лихварські дукати десь і доси спочивають у своїй безпечній схованцї. Менї мабуть не було суджено повернути їх на дїло, яке заповняло душу та мрії старого розбійника в остатнїх днях його важкого конаня. Та про те вони таки зробили своє, дали йому пільгу в його безпросьвітнім горю.
Львів, у вереснї 1902.
_-_04.jpg)
