Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/30

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 18 —

нараз немов зовсїм перемінив ся, ожив, як коли би сам над собою не міг запанувати. Не вважаючи на цїле своє співчутє Спориш, бачучи сю зміну з такої мізерної причини, не міг обігнати ся від думок зовсїм непідхлїбних для Панталахи.

— От, зараз видно злодїйську жилку! — думав чесний ключник. — Скоро лише сей нещасливий гріш доторкнеть ся до його руки, зараз немов би чорт вступив у нього. Ну, тут даремні всякі упімненя. Кривого вже не напростує нїщо, хиба рискаль та лопата. А шкода чоловіка!

Панталаха тимчасом не то йшов, не то біг корідором о цїлі два кроки перед ключником, очевидно сквапно йому було до своєї казнї.

— А що, може принести тобі якого їдженя за ті гроші? — запитав Спориш, відмикаючи колодку при дверех казнї.

— Е, нї, — мовив Панталаха, — треба лишити на пізнїйше, на казенку.

— І то рация — мовив ключник, впускаючи його до казнї та замикаючи за ним двері.

— Чорта з'їси, заким мене побачиш у тій проклятій казенцї! — буркнув Панталаха, чуючи кроки відходячого ключника.