дома зі своїм молодшим братом він розрубав йому сонному голову сокирою. Від того часу минули вже чотири роки, які „дурний Прокіп“ провів у отсїй тїсній казнї, не виявляючи анї туги за родиною, анї охоти до працї, але раз у раз занятий якимись дитячими забавками. Навіть на прохід на подвірє треба було випихати його силою — сам він нїколи не почував потреби вихилити ся зі своєї на пів темної нори.
Казня, в якій сидїв Прокіп, не даром звала ся „пеклом“. Була вона найгірша, найтїснїйша та найневигіднїйша в цїлім закладї. Положена в сутеренї, в темнім кутї величезної будівлї, як раз обік тюремної кухнї, вона в лїтї була душна як правдиве пекло, а в зимї одна стїна звичайно була горяча, а дві инші мокрі. Осьвітлювало її лиш одно мале віконце, що виходило на північ, а затїнене було з заходу муром офіцини, так що від часу збудованя сеї офіцини соняшний промінь нїколи не заглядав до сеї нори. Давнїйше ся казня служила за склад кухонної посуди, але коли побільшено „штанд“ арештантів у закладї, випорожнено й сю цюпку і впаковано в неї Прокопа на постійне замешканє, „поки бестія не здохне“. Правда, доси ся надїя не справджувала ся; Прокіп жив і був здоровісїнький, хоча, здавалось, анї не ріс тїлом, анї не робив ся розумнїшим. Окрім Прокопа давано сюди звичайно
