нишпорити та шпортати по помостї, по кобильницях, на яких лежали тапчанові дошки, та по щілинах у самій стїнї, де штукатура потріскала і повідставала від цегол.
— А ви чого там шукаєте, нанашку? — не виходячи з дива запитав Прокіп.
— Того, чого ти не загубив, — відповів закусуючи губи Панталаха.
— Скажіть, скажіть! — уперто жибонїв Прокіп.
— А ти вже забув, що я говорив тобі перед хвилею? — мовив Панталаха.
— Що таке? — чудуючись запитав Прокіп.
— А те, що маєш мовчати, коли хочеш дістати отсе!
— Ага! — похопив ся Прокіп, ударивши себе долонею по устах. — Мовчу вже, мовчу!
І не зводячи очий із Панталахи бідний ідіот усїв скулившись на своїм тапчанї, мучачись з одного боку цїкавістю, а з другого бажанєм — одержати блискальце.
Від хвилї, коли його зловлено і всаджено до отсеї казнї, Панталаха вже зачав думати про втеку, і не вдоволяючи ся самим думанєм, почав збирати і ховати в своїй новій казнї все, що яким будь способом могло пригодитись йому до виконаня тої думки. Арештанти знали його вдачу і тямили також, чим йому найлїпше можна прислужити ся. Тож коли хто з тих, що ходили „на сьвіт“ на роботу, знайшов який
