Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/47

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 35 —

як казали вояки, „ласкавим хлїбом“. Вояк, поставлений сюди на варту, мав обовязок пройти ся по корідорі пару разів, а потім міг сїсти на великій пацї під вікном і дрімати в тій позициї, тілько не лягаючи та не випускаючи з рук карабіна.

Чи довго, чи коротко дрімав ключник Спориш, — сього не був сьвідім. Йому здавало ся, що се не трівало й пятьох мінут, хоча на дїлї минули добрі дві години. Нараз він прокинув ся і зірвав ся на рівні ноги, стукнувши при тім голосно чобітьми о поміст, і протер очи. Що се було? Чи то ві снї, чи на яві він чув якийсь незвичайний шелест, щось немов легкий, ритмічний, хрипливий посвист, нїби журчанє тоненького зубатого колїсця якоїсь машини або хропінє якоїсь сонної, але не людської істоти? Грр, грр, грр! Спориш не знав, відки й як долїтав до нього той згук, що міг значити, як довго трівав перед його пробудженєм. Почував лише якусь неясну трівогу в свойому нутрі. Ось він станув, напруживши слух і перехиливши ся на перед горішньою половиною тїла — слухав. Нїчого не чути, нїякого шелесту, нїякого руху.

— Сон мара, Бог віра! — шепнув Спориш і перехрестив ся, а потім як мога найобережнїйше, ступаючи на пальцях та силкуючись не робити нїякого стуку своїми важкими чобітьми, подав ся здовж корідора. Зупиняв