Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/48

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 36 —

ся біля дверий кождої казнї, нахиляв вухо і слухав. Нїчого не чути, крім важкого, рівномірного сапаня сонних арештантів. Десь не десь сей або той хропе, — але сей згук зовсїм відмінний від того, що доходив до його слуху ві снї. Зупинив ся в половинї корідора і стояв довго, з десять мінут, недвижно, мовчки, запираючи в собі дух і дожидаючи, чи не повторить ся таємничий шелест. Але нї, шелест не повторив ся, лише з кута, в якому ключник дрімав перед хвилею, почуло ся нараз голосне, з присвистом хропінє. Се так патролював вояк. Держачи обіруч притиснений до себе карабін він закинув голову в зад, опер її о стїну і сплячи твердо, з широко отвореним та до стелї зверненим ротом, хріп мов підрізаний.

— А, так! — промовив Спориш, почуваючи в душі значне вспокоєнє, коли до його слуху долетїло отсе хропінє, — так ось відки долїтав до мене той шелест! А я дурень подумав уже, що се Бог зна що таке! Тьфу на тебе!

І Спориш повагом, голосно стукаючи чобітьми, вернув на своє місце, обернув сонного вояка на бік, так щоб не хріп йому над вухом, а потім чуючи, що його морить сон, сїв знов на паку, похилив ся також головою до стїни і шепчучи щось — чи то молитву, чи