лайку тому, хто так не в пору збудив і наполохав його, — заснув по кількох мінутах.
І знов минула добра година. Спориш спав твердо, але неспокійно, кидав у снї то руками то ногами, рушав вусами як заспаний пес, якому не дають спокою налазливі мухи, булькотав навіть крізь сон якісь незрозумілі слова, сопів, важко дихав, немов щось дусило його, але не будив ся. Нарештї з очевидною натугою, весь облитий потом прокинувсь і сїв на пацї.
— Грр, грр, грр! — то був перший згук, що долетїв до його слуху.
Оглянув ся на вояка, та сей усе ще спав на боцї — нї, вояк не хропе! Протер очи, вщипнув себе в лице, аж йому сльози станули в очах…
— Грр, грр, грр! — чути раз у раз виразнїсїнько з темної безоднї корідора. Се вже не хропінє сонного, нї! Се зовсїм иньший гомін, більше металевий, більше дразливий для слуху. Що се може бути? Тихесенько спустив ся на поміст, станув без стуку, — гарчанє все чути тай чути. Поступив крок, другий — іще чути. Розлягаєть ся виразно, пискливо, в прискоренім темпі, лише не знати, з котрої казни. Ще один крок зробив з найбільшою обережністю — а се що? Гарчанє затихло. Тихо як тїнь посунув ся ключник здовж корідора від казнї до казнї, від дверий до дверий, що кілька
