Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/51

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 39 —

Про дальший сон не було вже анї думки — навпаки, ключник робив собі гіркі докори, що за першим разом дав себе ошукати тій нїби то тишинї і хто зна чи не прогавив яку відповідну хвилю. Ануж там готуєть ся знов який бунт? Ануж там у якій келїї один із тих страшних злочинцїв замкнених тут дусить, ріже, мордує другого, а нещасна жертва в ряди годи захарчить під його руками? Нї, харчала, тай перестала, а тепер уже за пізно!

Та про те ключник чекав, надслухував дальше. Кілька разів йому здавало ся, що знов чує те саме гарчанє. Він увесь тремтїв від якоїсь невиясненої трівоги, але потім переконував ся, що се була омана його слуху, надмірно роздразненого довгим напруженєм. В такім станї кождий найменший шелест, хропінє сонного арештанта, рух миши, що перебігала півперек корідора, припадковий стук деревляника, зіпхненого ногою сонного арештанта з тапчана на поміст, — кождий із тих звичайних шелестів та згуків тюрми, в якої мурах спить півтора тисячі людий і до яких він від давна мав нагоду привикнути, тепер видавав ся йому якимсь громовим гуркотом, у кождім чулись йому то кроки страшних убійників, що закрадають ся тїкати з вязницї, то притишена праця коло виломлюваня крат або барикадованя тюремних келїй.