— Дух сьвятий зі мною! — скрикнув ключник і перехрестив ся. Сим разом се вже не був сон, не був привид, бо й вояк на пацї прокинув ся і вже стояв випростуваний з карабіном на „презентірт“, хоча не тямлячи, що з ним дїє ся і з зажмуреними очима, які кілька хвиль на дармо силкував ся відчинити. Що духу обернув ся ключник, щоб дійти, відки походять ті дивовижні гуркоти, і в тій самій хвилинї все йому вияснило ся.
— Се Панталаха! — скрикнув і вдарив себе долонею по чолї. — Се той проклятий злодюга знов якусь штуку придумав.
І не дожидаючи вже нїчого більше ключник кинув ся до казнї, в якій був замкнений Панталаха. По дорозї вхопив одну з тих лїхтарень, що висїли на кілочках здовж стїн корідора і мов миши моргали в пітьмі підслїпуватими очима. З лускотом відімкнув двері і влетїв до казнї. Незвичайний вид явивсь його очам. На серед казнї лежав перевернений до гори сподом верхняк зелїзноі печі, заокруглений мов великий казан. Обік нього клячав дурний Прокіп, держачи в кождій руцї по кусневи зелїзного обруча, яким піч була окована в суставах. Долїшня половина печи була відкрита і позївала темною, отвертою пащекою. Панталахи не було в казнї. Ключник остовпів.
— А ти драбе що тут робиш? — ревнув він до Прокопа.
