— Я… я… я, — пробулькотав Прокіп вибалушивши на нього свої великі, здивовані очи, широко роззявивши рота, немов би хотїв щось сказати. Та в тій хвилї пригадав собі остру заборону Панталахи і сказав коротко:
— Я не знаю.
— Як то не знаєш? А звідкиж узялось отсе? — Ключник ногою показав на зелїзні предмети, розкинені по помостї.
— Я не знаю, — відповів Прокіп.
— А де Панталаха?
— Я не знаю, — була все однакова відповідь.
— Брешеш, драбе! — гримнув ключник. — Ти мусїв бачити, де він подїв ся.
— Нї, я не бачив. Я спав.
— Спав? А щож робиш ось тут на серед казнї?
— Я… я хочу спати, — відповів Прокіп і вставши лїниво ляг на своїм тапчанї й зажмурив очи.
Ключник був близький одуру. Мало хибло, а був би кинув ся на Прокопа і дав би йому в повній горячости покоштувати сили його пястуків та твердости ключів, яких цїлий жмут держав у руцї. Але по хвилї охолов. Що говорити з дурнем? І що він може знати? Аджеж Панталаха, збираючись утїкати, чейже не говорив йому, куди й як думає виломлюватись. А при тім що тут було довго мірку-
