нїх сил, опираючись ліктями о ринву, він почав звільна підтягати в гору звішене з даху тїло, поки не станув у ринві колїнами. Тепер уже був безпечний, упасти не міг так легко. Та власне в тій хвилї відчинило ся неподалїк вікно від тюремного піддаша, з нього блиснуло сьвітло лїхтарень, а в тім сьвітлї замиготїли люфи карабінів і показала ся на сам перед вусата голова ключника Спориша. Він в тій хвилї побачив Панталаху, що сидїв на почіпки на крайочку даху. Панталасї видалось навіть, що чує шепіт молитви, якою та „гінча собака“ дякує Богу за те, що їй таки вдалось винюхати та догонити арештанта.
— Пес, пес! — шептав сам до себе Панталаха, і слїпа злість іще сильнїйше почала приливати та клубити ся в його грудях.
— Панталахо! — крикнув майже благальним голосом ключник, вилазячи віконцем на дах і простягаючи руки до Панталахи, — бій ся Бога, чоловіче, що ти робиш? Чи не можеш уже спокійно відсидїти тої решти декрету?
— А вжеж не можу, коли тїкаю! — відбуркнув понуро Панталаха.
— І що ти собі думаєш з тим утїканєм? Одинацять раз уже ти пробував щастя сею дорогою, і все тобі не вдає ся. Час би вже мати розум.
— Слухай, пане ключнику, — мовив Панталаха, все ще на крайочку даху, але підвівши ся на колїна. — Бачив ти коли, як хлопцї
