— Ну, Панталахо, — мовив ключник, не зважаючи на його балаканє, — що там нам перечити ся, ходїмо відси!
— Йдїть собі про мене хоч і до чорта всї враз! — сердито крикнув Панталаха, — менї й тут добре.
— Що? Аджеж не думаєш хиба, що ще здужаєш утекти?
— Що я думаю, се вже моя річ, але се тобі кажу, що відси не рушу ся. Тут менї добре.
— Чи ти здурів, чоловіче, чи що тобі таке? — крикнув ключник, виведений із терпцю сим безглуздим і безцїльним упором, — але щож ти тут будеш робити на дасї?
— Вже я знаю, що буду робити, — відповів Панталаха.
— Ну, ну, не роби дурниць! — обізвав ся поважно, спокійно й рішучо ключник, — ходи сюди, підемо до казнї! Вже я вставлю ся за тобою перед директором, щоб тебе за се не карали надто остро.
Сей арґумент, що мав заохотити Панталаху до підданя та уступленя з небезпечного становища на крайочку даху, вплинув на нього як раз противно. Згадка про кару, яка без огляду на те, чи мала, чи велика — неминуче ждала на нього за вчинок сеї ночи, разом з думкою про таку соромну невдачу була для
