чучи, що сей не йде до нього. Слів вояка, вимовлених пошепки, він не міг зрозуміти.
— Панталахо, — мовив ключник, — іще раз тебе прошу, Богом сьвятим заклинаю, не роби дурниць! Ходи!
— Піду, як мене відси поведете або понесете, — з диким завзятєм говорив Панталаха.
— Ну, що там за торги такі? — кричав з низу капраль. — Чому не берете його?
— Коли не хоче дати ся добровільно! — крикнув один вояк.
— Але ми зараз будемо мати його в руках, — додав другий.
— Дїдька лисого, не мене! — відкрикнув Панталаха.
Тимчасом один із вояків, звинний як білиця Гуцул, вернув по драбинї на піддашє і принїс відтам довгий і міцний шнур, на якім розвішувано до сушеня випране арештанське шматє. Сей шнур вояки зложили в зашморг подібний до того, яким ловлять коний у полонинї, і по короткій нарадї почали розходити ся по дасї, з ріжних боків півколесом з далека обступаючи Панталаху. Вчинили се головно в тій цїли, щоб розірвати його увагу, щоб не міг знати, відки впаде на нього фатальний зашморг. А сам шнур передано одному найсильнїйшому й найзручнїйшому воякови, який ішов по дасї, держачи його на поготові, але так скрито, що навіть соколине око Панталахи
