талахи вже нема в казнї, не знав і не цїкавий був знати, що стало ся з ним; почував лише голод та нетерплячку, чому се не приносять снїданя?
Хвилю стояв тихо притулений до дверий і слухав; далї почав хрупотїти зубами і гарчати як пес, чуючи, що арештанти, розносячи снїданє, не кваплять ся до нього і розмовляють щось голосно на корідорі. Нарештї що сили почав гримати пястуками й ногами о двері. Якийсь час нїхто не озивав ся і не приходив, от тим то Прокіп не переставав гримати до дверий чим раз сильнїйше. Та нараз забряжчала колодка, заскреготав замок, застукали зелїзнї ретязї при дверех казнї, і Прокіп мов опечений відскочив від дверий. Вони відчинили ся і війшов ключник Спориш у товаристві ще одного дозорця.
— Чого гримаєш? — суворо запитав Прокопа Спориш.
— Я… я… нї — відповів Прокіп кулячи ся, нїби для одержаня ударів. — Я… я… сплю.
— Спиш? А хтож так до дверий гуркоче?
— Та бо я… я хочу їсти.
— А наїв ся-б ти смоли горячої, тумане! — крикнув другий дозорець. — Повісити тебе варто, а не їсти тобі дати. А не міг ти в ночи отак загримати до дверий, заким той злодїй штаби на печи поперерізував?
