Спориш тимчасом кинув оком по казнї і в першій хвилї побачив два срібні кружечки, покинені на Прокоповім тапчанї. Вхопив їх, оглянув і весь задеревів; від разу пізнав половинки того самого срібного ринського, який він учора дав Панталасї, від разу догадав ся звязку сього риньского з утекою Панталахи.
— А се що? — запитав Прокопа, показуючи йому кружечки.
— Се моє! — крикнув плаксиво Прокіп і простягнув руки до блискучих цяцьок. — Віддайте менї, се моє!
— Твоє? А відки ти маєш се? Хто тобі се дав?
Прокіп станув широко роззявивши рота, не знав, що відповісти на се питанє. Пригадав собі острий заказ Панталахи і тремтїв при самій думцї про те, що сей „нанашко“ може виконати свою страшну погрозу, значить, може якимось чудом винести його з отсих мурів і занести до дому родичів, де його били, поштуркували та морили голодом і де йому було далеко гірше, нїж тут у криміналї.
— Говори, хто тобі се дав! — крикнув йому над самим вухом дозорець і скріпив своє питанє сильним бухняком, виміреним у Прокопові плечі.
— Йой-йой-йой! — запищав Прокіп, скулив ся як уперед і закрив лице руками.
