— А ти чого хочеш? — запитав його ключник.
— Віддайте менї те… моє! — мовив Прокіп.
— Що тобі маю віддати?
— А тото… таке гарне, що менї дав Панталаха.
— Іди, безуме! — сердито буркнув Спориш. — Аджеж мушу показати се директорови.
— А він менї віддасть?
— Або я знаю?
— А… а… але ви прецїнь обіцяли менї віддати, — відповів Прокіп.
— Ну, щож із того, що обіцяв, коли не можу.
— Але я вам за те оповів, що менї сказав Панталаха! — мовив Прокіп підносячи голос.
— Се ти добре зробив, — мовив Спориш, — але я не можу тобі віддати отсього. Бо бачиш, коли се Панталасї дав сьвятий Миколай — розумієш? — то треба се показати попови, щоб він пізнав, чи се направду від сьвятого Миколая, чи може Панталаха так брехав.
— Коли-ж бо я не хочу показувати попови! — закричав Прокіп. — Не хочу попови! Піп менї не віддасть, ще й язик уріже. Не хочу попови. Віддайте менї! Се моє!
— Іди геть! — крикнув виведений із терпцю дозорець і вхопивши Прокопа за плечі
