Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/82

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 70 —

до люльки, а я тихенько-тихенько зайду з заду, вхоплю його за ноги тай бух до кітла. Ха, ха, ха! Нехай варить ся! А яка буде каша смачна, заправлена Споришем! Або нї, візьму його, як буде спати, звяжу за ноги тай повішу стрімголов на банти. Нехай у димі коптить ся як свиняче сало. Або розпечу в кухнї гачок, а скоро він прийде, а я розпеченим гачком штурк йому в очи!

Його вбога фантазія гуляла по ріжних нетрах та любувала ся тими жорстокостями, недбаючи про те, що вони в його положеню були всї неможливі. Ті думки були йому розривкою; за ними він забув дїйсність, забув те, що перед хвилею так болїло та дратувало його. Ще сльози тремтїли на його віях а на носї не обсохла розмазана кров, а душа його вже заспокоілась і перейшла Бог зна до яких постороннїх предметів. Та якась лиха доля не дала зовсїм загоїтись та заструпитись його душевній ранї.

Не минула й година, коли казня знов відчинила ся і в дверех показав ся Спориш. Його образ від разу відновив у Прокоповій душі весь біль і всю ненависть. Він нїмо, але з виразом дикої злоби з підлоба глядїв на ключника.

— Ану, вставай і забирай ся відси! — крикнув Спориш.

— Куди? — буркнув Прокіп.