Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/86

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
 
VII.
 

У своїм одинокім покоїку на другім поверсї одної старої каменицї, положеної біля вузкої та брудної вулицї не далеко Бриґідок[1] ключник Спориш кинув ся на своє старе крісло і похиливши голову на груди сидїв так довго в нїмій задумі. Сумерки вже западали, а в його вузенькій, голій кімнатцї, що виходила вікном на тїсне та глубоке як криниця подвірє, було вже на пів темно. Від самого полудня, коли на цїлу добу став вільним від служби і покинув мури вязницї, чув себе якимсь не своїм, а чим близше до вечера, тим дужше зростав його неспокій.

Розумієть ся само собою, що страшна пригода минулої ночи зробила на нього дуже сильне вражінє, тим сильнїйше, що був собі

  1. Так називає ся львівська тюрма при Казимірівській вул., колишнїй манастирь монахинь ордена сьв. Бриґіди.