двацять лїт двигав своє ярмо. Бо й щож мав робити на тім божім сьвітї? Взятий до війська від рілї, вислужив при лінїї одним тягом дванацять лїт, не маючи нїяких звісток із дому. Коли вернув у своє село, не застав уже родичів при житю і довідав ся, що батько перед смертю наслїдком якоїсь лихої пригоди був змушений продати половину ґрунту. Другу половину засїв молодший брат Споришів; вона обіймала всього-на-всього шість морґів немудрої підгірської землї. Що з тим робити? Брат у розмові зі Споришом натякнув про подїл, але Спориш знав добре, що сей натяк був зроблений майже зі слїзми на очах: не уста братові, але судорожно перекривлені обриси лиця, тремтячий голос і слїзми затемнені очи говорили виразно:
— Оба будемо жебраками!
Спориш зрозумів ту мову без слів і обіймаючи брата мовив:
— Бідний брате, знаю я, що в тебе на душі! Не потребуєш говорити менї більше. Бачу й сам, як тяжко ти бідуєш і на тих шістьох морґах, а щож то ще було би на трьох! Але щож ти собі думаєш про мене? Чиж мав би я сумлїнє обдирати тебе й твоїх дїтей? І на що придав ся б менї твій ґрунт? За час дванацятилїтньої військової служби відвик я від працї на рілї, а тепер бачу, що воно й добре так стало ся, бо на чім же тут і робити?
