кров у його жилах, відбирало йому спокій, апетит, пообідний сон. Хоча був голоден, то то про те засївши в полудне до стола не міг їсти нїчого, а сам вид мяса доводив його мало що не до зомлїня.
Та найтяжшим, найбільше кровавим докором шуміли в його вухах остатнї слова Панталахи: „Я думав, що на тобі лише песя лїберія, а тепер бачу, що в тобі також песє серце“. В першій хвилї ті слова не дуже зворушили Спориша, радше заболїли його, як несправедливий закид. Та коли Панталаха впав із даху, коли з його розторощеного лиця смерть заглянула в очи Споришови своїм небрехливим, грізним зором, тодї ті слова збудили в його душі зовсїм инший, далеко глубший відгомін. А сей відгомін протягом цїлого пополудня не втихав, а гудїв на тисячі тонів, міцнїв як віщун недалекої бурі.
Бо й справдї, за щож погиб такою страшною смертю Панталаха? За те, що рвав ся до втеки. Та хибаж се така велика провина? Закон не вважає її нїяким злочином, але хиба якимсь дрібним переступом, а навіть варварський „домашнїй порядок“, що панує в тюрмі, хоч карає його остро, то про те не карає смертю. І щож би було стало ся, як би Панталаха був утїк? Чи потерпів би хто через се яку шкоду? Нї! Бо коли би Панталаха захотїв був лишити ся в Галичинї, то певно швидко його знов би
