зловлено і посаджено в тюрмі. А колиб йому було вдало ся втекти за границю, розпочати житє серед иньшої обстанови, то хто знає, чи не був би ще з нього виробив ся чесний і пожиточний чоловік. А коли й нї, то був би собі згинув без нього, був би пропав без вісти. Чиж мусїв доконче він, Спориш, так або инакше, на старі лїта вмочити руки в людській крови, взяти на свою душу людське житє?
О, так! не було нїякісїнького сумнїву — він і нїхто иньший, лише він був винен смерти Панталахи. Аджеж се він у своїй заслїпленій глупотї дав йому в руки знаряд, який у руках Панталахи сам немов напрошував ся, щоб його ужити на виконанє нового пляну втеки. Погроза „казенки“ прискорила те виконанє. І зовсїм не полекшало на сумлїню в Спориша, коли якийсь голос шепнув йому, що прецїнь же він не знав того, що в тім нещаснім срібнім ринськім була схована пилка. Тай не в тім його головна вина, що показав ся занадто добродушним, але в тім, що безпосередно потім показав ся так глупо та безцїльно жорстоким. О, бож він пригадує собі, що думка про можливу пробу втеки Панталахи мигнула в його голові зараз у першій хвилї, коли крізь сон почув тоненьке гарчанє пилки, що перерізувала зелїзнї штаби. Треба було в тій хвилї роздумати сю справу по людськи, сказати собі самому: „Ну, щож, пробуй, бо твоє положенє
