Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/93

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 81 —

справдї важке, я не буду тобі ставати на перешкодї. Міг заснути спокійно, твердо, і не чути нїчого так само, як не чув вояк. Навіть той стук у коминї та брязкіт у казнї Панталахи міг витолкувати воякови як щось зовсїм звичайне й невинне — і Панталаха мав би досить часу для втеки. А коли б рано була викрила ся його втека, то ключникови та вартовому воякови крім дрібних неприємностий, протоколів та упімнень не було би нїчого стало ся. А за те Спориш не був би мав на сумлїню смерти чоловіка!

Тай ще якого чоловіка! Злодїй, злодїй! — говорять усї здвигаючи плечима. Споришеви не лишила ся навіть така вимівка. Занадто глибоко зазирнув він у душу того чоловіка, щоб не пересьвідчити ся, що під грубою корою зопсутя крили ся в його душі богаті золоті жили чесних і людяних почувань, сильної волї й енерґії. Чим довше роздумував Спориш, тим більшу пошану для Панталахи збуджувало в ньому поперед усього власне отсе хоробливе, еґзальтоване бажанє свободи, той дивний одур, що попихав сього чоловіка на очевидну загибіль, до найрозпучливійших кроків. Аджеж із таких людий при иньших обставинах виробляють ся славні воєводи, ґенерали та герої, винахідники нових стежок, що ведуть цїлі народи до побід і слави!