риша, щоб позволив йому передрімати ся пів годиночки, бо його сон ломить. Бідному ключникови нїщо було й дїяти. От він засїв на пацї, як тої памятної ночи, коли тїкав Панталаха, і мовчки вдивляв ся в чорне гирло корідора, завидливо зиркаючи часом на вояка, що тут же обік нього, опертий на карабінї заснув майже в одній хвилинї.
Так минуло може з десять мінут мертвої, сонної тиші, коли в тім нараз Спориш затремтїв, підняв голову і напружив слух, широко витріщив очи і навіть відчинив уста. Що се було? Чи злуда уяви, чи… чи…? Спориш не важив ся доснувати до кінця сеї думки і слухав заперши в собї дух.
— Грр! грр! грр! — розлягав ся найвиразнїйше в сьвітї по цїлім корідорі тонкий, свистючий скрегіт анґлїйської пилки, що ріже зелїзо. Кілько мінут сидїв Спориш мов закаменїлий, не рушаючи ся з місця, ловлячи вухом і устами й усею своєю істотою ті фатальні згуки. Нїчого не думав, нїчого не відчував у тій хвилї, анї страху, анї трівоги; можна би навіть сказати, що був спокійний, хоча був се спокій радше колоди, нїж сьвідомого чоловіка.
Аж по кількох мінутах того мертвого супокою настала реакція. Жива сила прокинула ся в Спориші. Напруго кинув ся на своїм місцї, зірвав ся на ноги, хотїв крикнути, хотїв за щось ухопити ся руками, бігти кудись, кли-
