остроги для коней. Особливо обі брунетки не могли всидїти. Се були живі, веселі дївчата, правдиві школярки; їх гарні голівки, здаєть ся, повні були жартів, веселощів і сміху. Вони, спинаючись на пальчиках, підкрадали ся до дверей покою, в котрому грав Євген, слухали його музику, а коли він переставав грати, »били йому браво[1]« і втїкали на свої місця. Се приводило його знов до себе; щоб не випадати зі своєї ролї, він починав знов клепа́ти ґами та етюди.
Одного разу, коли він отак переграв якогось скочного вальса й урвав, до його дверей застукали.
— Прошу! — озвав ся він, а його серце млїло з непевности: ану ж, се вона? Але се була старша панна, зі зза її плечей визирали, запаленївши ся, обі брунетки.
— Вільно ввійти?
— Прошу.
Старша панна глянула на нього з якимось докором.
— Але ж ви, пане, граєте дуже добре. Чого вам іще треба вчити ся?
— Дякую за компїмент, — з усміхом мовив Євген. — Але те, що я граю, то самі танцї. А я, прошу панї, хотїв би навчити ся поважної музики.
— А, так!
— О, прошу, прошу, — вирвали ся нараз обі брунетки, — заграйте нам іще отого вальчика, що ви грали тільки-що. Ми потанцюємо в сальонї.
— І, навпаки, рад служити паням, — мовив
- ↑ плескати в долонї, апльодувати
