Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/123

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 121 —

кими ясними очима в його лице. І він осмілив ся піднести очі на неї. Їх погляди зустріли ся. Одну хвилину Євген напружив усю свою волю, всю душу, щоб тим поглядом сказати їй усе, чого не могли вимовити уста. І йому здавало ся, що в її очах прочитав якийсь дивний рух. Зразу світила ся в них якась тиха задума, спокійна цїкавість. Потім глибока криниця тих очей немов закаламутила ся, немов на днї ворухнуло ся щось, якесь дивне, несподїване зрозуміннє. І в тій хвилї її очі прислонили ся довгими віями, на лицї показав ся легенький румянець, і, не дожидаючи його відповіди, вона відвернула ся й пішла до свого покою, відки ще негармонїйнїще, нїж звичайно, почув ся брязьк якихось ґам.

В Євгеновій душі сей один момент викликав правдиву революцію. Він почував якусь невідому досї роскіш, сполучену з переляком, як чоловік, що заглянув у безодню, де на днї було щось невимовно принадне, невимовно гарне й чудове. Сей роскішний перестрах знесилив його, спаралїжував усї думки, всю волю, всї бажання. Він сидїв, не бачучи, не чуючи, не хотячи нїчого. Перед ним не було анї часу, анї простору; фізичні вражіння не доходили до його свідомости. Рука механїчно бігала по клявішах, але він не чув дотику, не чув брязькоту, не знав, чи і що грає. Старша панна встала й пішла, він не бачив її. Здаєть ся, вклонив ся їй, здаєть ся, сказав щось, але зовсїм автоматично. Вкінцї, з безмежної темряви в його душі мигнуло щось раз, удруге. Се думка: геть відси, геть, на вільне повітрє, в самоту — далеко від людей!