та. У фортепяновій школї зроблено ферії[1] — аж до посту. По останнїй лєкції Євген ішов із Реґіною вулицею в напрямі її помешкання.
— В лютому сїдаю до риґорозів[2], — мовив Євген.
— Думаю, що вже тепер можна ґратулювати вам, — мовила Реґіна.
— Ну, се ще не таке певне. Кождий екзамен, то свойого рода льотерія: або виграю, або програю.
— Ну, але я певна, що ви виграєте, — мовила вона, всміхаючись.
— Ваша певність — се комплїмент для мене. Я рад би заслужити собі його.
— Завідоміть мене про результат вашого екзамену. Менї цїкаво буде знати се.
І вона з кишенї свойого пальта виняла маленьку візитову карточку, де під друкованою назвою була рукою дописана її адреса, й подала йому.
— Ну, а підчас карнавалу побачимось? — питав Євген.
— Можливо. Я надїюсь бути на балї академіків[3].
Ішли ще хвилину, розмовляючи свобідно, навіть не прочуваючи, що се їх остання розмова. Нараз Реґіна затремтїла й поблїдла.
— Що панї таке? Панї так поблїдли! — мовив Євген, переляканий до глибини душі.
