Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/132

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 130 —

— Нїчого, нїчого! — мовила вона, ледви переводячи дух. Потім подала йому руку.

— Бувайте здорові! До побачення!

— Нї, я панї не покину так! Панї щось нездорові. Позвольте вашу руку. Я проведу вас. А, може, взяти фякра?[1]

— Нї, нї, нї! Црошу вас, ідїть. Менї нїчого. Я не можу.

— Але, панї… Ви тремтите, ви нездорові…

— Нї, пане! Се тільки так… хвилина. Прошу вас… пане Євгене, лишіть мене ! Я вам потім колись скажу.

— Нї, панї! Я не відступлю вас, поки не вспокоїте мене, що ви, направду, не хорі.

— Але ж нї, нї! Я здоровісїнька.

— Ну, а чого ж ви так поблїдли?

— Ах, нїчого… Бачите, отсе моя цьоця у фякрі поїхала й бачила мене з вами. Ну, але се нїчого. Прощавайте!

Вони розстали ся. Євген перший раз почув про ту цьоцю, й його щось мов шпигнуло в серце. Що се за цьоця, що сам вид її так змішав, стурбував, перелякав сю, здавалось, так спокійну й певну себе дївчину? Чи Реґіна боїть ся її? Залежна від неї? А коли залежна, то чи, справдї, їй грозить від тої цьоцї яке лихо? Все те були для нього загадки, й він постановив собі, як тільки побачить ся з Реґіною, поговорити з нею про все, про все. А, тимчасом, він біг-спішив до своєї кватири; адже ж у нього в кишенї була дорога памятка від неї, її білєт![2] Він

  1. Візника
  2. Візитова карточка, візитівка