Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/134

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 132 —

в кождім селї, куди кидала його доля, але все надармо. З часом гострий біль уступив із душі, він зжив ся з думкою, що вона пропала для нього, втягнув ся в щоденну життєву боротьбу, відзискав свою певність і духову рівновагу, але все-таки в-ряди-годи в душі воскресали давнї спомини, давнї болі щеміли й мучили, як давно загоєна рана, з якої сплило багато крови. Вид якогобудь жіночого лиця, подібного до її лиця, міг викликати ті спомини й захитати його спокоєм, як ось тепер вид якоїсь чорної дами. Та диво, одинока памятка, яку він мав із рук Реґіни, її візитова карточка, що він хоронив як найбільші святощі, вона в таких хвилях бувала йому лїком, заспокоювала його душу. Він виймав її зі шкатулки, цїлував і довго вдивляв ся в почерк її письма, і перед ним звільна воскресала її люба рука, її фіґура, її лице, і йому бачило ся, що знов дивить ся в її очі і пє з них дивну гармонїю й наповняєть ся почуттєм надлюдського спокою і щастя, того щастя, що для своєї повноти не потребує нїякого фізичного дотику, нїякої близькости, бо само воно — найтїснїйше сполученнє, збратаннє душ, волї і всїх помислів[1].

— Не судилось менї подїляти з тобою прозу життя, — промовляв він до фіґури, що жила в його уяві, — та, може, се й лїпше. Нїякий шлюб, нїяка розлука не заборонить, щоб ти була поезією мойого життя. І, заспокоївши ся сею »оптимістичною« думкою, Євген мов після гострої, але цїлющої купелї вертав ся до своєї щоденної працї.

 
  1. задумів