урядову посаду, і напів-ідіот Страхоцький може поводити ся з селянами, як зі звірятами, і може пройти безкарно патримонїяльний »вимір справедливости« з боку ріжних великих панів, що не можуть ізжити ся з думкою, що панщини немає. Річ у тім, що воно потрібно, щоб тільки наверх усе сходило ся — се сполука відомого польсько-шляхецького фалшу з давньою австрійською девізою: man soll gedeckt sein! Лиш у такім осередовищі можливі цьоцї Зюзї зі своїми сальонами, в яких вироблюють ся посади, в яких виковуєть ся протекція для усїх її прихильників, та постійних гостей — у всїх тих президентів, маршалків, радників і иньчих »шпичок«. У повісти всї цї »шпички« проходять немов у калєйдоскопі, і неначе в калєйдоскопі зміняють вони і свою вдачу, і свою шкуру, якщо тільки це потрібне для їх інтересів!
За те просто зворушливо — без якоїсь окремої ідеалїзації — виходять ті безправні, пообдирані, темні, беззахисні селяни, що прокидають ся до світла й виявляють такі таланти, що ними можна б здивувати цїлу Европу, як можна зробити »ефект у Европі галицькою нуждою, як би тільки вона була там більш відома« (стор. 460). Яка велика ріжниця між обома світами, і як виходить вона на користь — і це без тенденції, бо на хиби селян Франко очей не замикає — бідного селянства!
Попри те порушено в повісти ще й багато иньчих питань (н. пр., залежність галицької жінки), так що вона дає майже всебічний образ життя галицького суспільства 80. років XIX. столїття.
