Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/147

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 145 —

рюєть ся, і зпоза вугла дому вихапується ясна смуга соняшного сьвітла, Баран вертаєть ся назад у тїнь і знов іде попід мур своєю давньою стежкою. Се зацїкавило Євгена. Він почав придивляти ся Баранові, але не міг відкрити нїчого. Сторож ходив, мов вартовий на чатї. Піднявши голову вгору, в військовій поставі, не змигаючи оком нї в сей бік, нї в той — він ходив, ходив і ходив. Євгенові здавало ся, що бачить якісь рухи його уст, немов Баран говорив щось до себе, але голосу не було чути. Се тягло ся досить довго.

Аж ось на ратуші вдарила перша година. Баран мов прокинув ся зо сну, зупинив ся, зітхнув, оглянув ся довкола, зняв капелюх, обтер собі рукавом піт із чола і втоменим кроком пішов, сим разом уже не бокуючи від світла. Євген слїдив за ним очима: він пішов до свого покою в сутеренї[1] — певно ляже спати.

»Мабуть, його епілєптичні напади повторяють ся в иньшій формі« — подумав собі Євген. Платячи за кватиру, він недавно згадував Ваґмановій про хоробливий стан сторожа.

— Що ж робити? — відповіла Жидівка. — Він свої обовязки сповняє добре. А що хорий, то вже викидати його? Він нешкідливий нїкому, доки його не роздразнять. Зрештою, я не стою за ним, але Ваґман хоче його мати в себе.

Євген, сказавши по правдї, також не мав причини жалувати ся на Барана; він дбав про порядок у домі, держав чистоту, був усе на місцї, коли його

  1. Підпілля, підвал