Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/193

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 191 —

— Прошу пана меценаса, фякер заїхав.

— Хто їде?

— Берко… рудий Берко, той, що з паном конципієнтом усе їздить.

— Добре, добре. Ну, а конї чорні?

Євген, усміхаючись, зирнув на нього, але Баран дивив ся на нього поважно, якось суворо й мовчав.

— Слухайте, пане Баране, — мовив Євген. — Ну, скажіть по щирости, по що ви питали мене про чвірку і про чорних коней?

Баран уперто вдивляв ся в його лице, немов би хотїв там вичитати щось таємне, а потім, озирнувши ся поза себе, промовив майже пошепки, зо страхом :

— То ще не настав час?

— Який час?

— Що ви маєте їздити по краю чвіркою чорних коней.

— Я? Що ж я маґнат який?

— Е, що там маґнат! — згірдно мовив Баран. — Чвіркою чорних коней… їздити по краю і збирати народ… І накладати свою печать на тих, хто ввірить у вас…

Він говорив ті слова звільна, з притиском, немов повторяв вивчене на-память.

— Що се ви говорите? — дивував ся Євген.

— Пан лїпше знають, що я говорю, — мовив Баран, не зводячи з нього очей.

— Та по що б я мав те все робити?

— Пан лїпше знають.

— Але за кого ж ви вважаєте мене, Баране?