вахлярем[1] холодив ним спітнїле лице, обтерши передтим краплистий піт із чола хустиною.
— Але ж то пражить! — промовив він.
— Пан меценас, певно, на двірець ідуть? — запитав Стальський.
— Нї.
— А чого ж пан меценас ідуть сею вулицею? Маєте тут дїло до кого?
— Борони, Боже! Я властиво хотїв іти на обід.
— На обід? Тут пан меценас у когось обідають?
— Нї. Хочу пошукати якоїсь реставрації. Вчора й позавчора, поки була розправа, я не мав часу шукати й обідав у готелю.
— Так, то пан меценас до готелю заїхали?
— Так. »Під Чорного Орла.« Знаєте, я тут чужий. Маю кількох знайомих урядників[2] і професорів ґімназіяльних, але всї вони на урльопах[3], на вакаціях, пороз'їздили ся. То я заїхав до готелю й там сиджу, поки знайду собі помешканнє. Але їда там не смакує менї.
— Ну, певно! Прошу, я пану меценасові покажу дуже добру реставрацію. Прошу отсюди!
І Стальський зігнув у бокову вуличку і йшов обік Рафаловича, не перестаючи говорити.
— Ах, так! То пан меценас у готелю! Ще не маєте помешкання! Ну, в такім разї, надїюсь, не відкинете моєї послуги. Дозволите, щоб я до-
