Селяни знов рушили несміло наперед, аж возний узяв їх за плечі й, попихаючи, поставив перед судовим столом.
— Чого вам треба? — запищав до них Страхоцький.
Селяни поклонили ся.
— Та проше ласки найяснїйшого трибуналу, нїчого!
— Як то нїчого? Адже маєте нинї термін!
— Так, так.
— За образу чести, — докинув практикант.
— Ага, за образу чести, — мовив суддя.
— Та то проше найяснїйшого трибуналу — яка то образа була? Він мене назвав злодїєм, я його назвав злодїєм, — ну, то вирівняло ся. Він менї, вибачайте, матїр спаплюжив, я йому спаплюжив матїр, ну, то жадній кривди нема!
— А за що ж ти його заскаржив?
— Та бо, прошу пана, він мене назвав соціялїстом, а я того не міг стерпіти.
— То така тяжка образа?
— А так. Скавзував[1] мене на цїле село.
— А що ж то значить?
— Та то нїби, що я десь церкву обікрав.
— Та не брешіть бо, куме! — перервав йому другий селянин. — То лиш вам так наговорили! То зовсїм так не значить.
— А що ж то значить? — запитав суддя.
— Та то, прошу пана, значить, як хто в великий піст скоромне їсть…
- ↑ Осоромив
