Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/272

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 270 —

від нього не чули й навіть якби чули, то не думали б увільняти незаконними способами своїх дітей від обовязку цїсарської служби. На основі сих протоколів Євгенові переслано з суду резолюцію, що його донесеннє було основане на фальшивих інформаціях і пустих хлопських поговірках і, як таке, не заслугує на поважне трактованнє[1].

— Он як! — аж скрикнув Євген, прочитавши сей незвичайний документ. — Е, нї, панове, ся штука не піде так гладко.

І він рушив знов до Гумниськ і, розвідавши докладно, як вело ся вступне доходженнє, описав усе й подав до президії краєвого суду у Львові. Переждав кілька тижнїв, та, не можучи дождати ся нїяких наслїдків, описав усе в формі кореспонденції й вислав до редакції одної з львівських часописей. Редакція надрукувала кореспонденцію, але прокураторія сконфіскувала її від першого рядка до останнього »за ширеннє ноторично неправдивих фактів і побуджуваннє до ненависти проти судівницького стану«. Євген не задовольнив ся сим. Він переробив свою допись і вислав її в один опозиційний дневник у Віднї, де тодї про Галичину панували ще неподільно такі погляди, які подобалось піддержувати всемогучій у краю шляхетсько-польській компанїї. Допись віденська прокураторія пропустила, і вона зробила в Галичинї сензацію. Вся польська преса запалала патріотичним обуреннєм на «нужденного пасквілянта», що, мовляв, плюгавить рідне гнїздо. Урядово спростовано наведені

  1. Щоб поважно його брати, розбирати