його душі чуттє якоїсь повноти буття, якоїсь любої домашности, подібне до чуття того чоловіка, що з лїсової самоти вернув ся додому на лоно многолюдної та говіркої сїмї.
Та нараз до дверей його покою застукано і, заки ще він успів відізвати ся, двері відчинили ся, і в них показала ся руда голова Стальського.
— Добрий день! — промовив він весело. — О, пан меценас іще спочивають. Перепрошую, перепрошую… я думав…
— Але, прошу! Я не сплю. Власне хотїв уставати.
— Ну, то я зажду… Піду пройти ся, поки пан меценас…
— Але ж нї! Ввійдіть! Я не панночка, мене не заженуєте[1].
Стальський увійшов і запер двері за собою.
— Прошу, сїдайте! Я зараз устаю. Так чоловік намучив ся в останнїх днях…
— Але ж то зовсім розумно, що спочиваєте. Треба шанувати сили, — мовив Стальський, поклавши на одному кріслї капелюх і лїску[2] й сїдаючи на друге. В лагіднім полусвітлї було видно, що він сьогоднї був одягнений чистїйше, краще, нїж учора, підголений і підстрижений; очевидно, він ішов сюди просто від фризієра[3], бо від нього пахло ще кольонською водою, й вуса були свіжо нафіксовані.
— Я гадав, — говорив він, поки Євген мив ся,
