поторгувати ся. Хоче за обі партії по 25 ринських[1] місячно.
— Значить, разом 50 місячно або 600 річно? І кажете, що в доброму місцї?
— Можуть пан меценас бути певні! Я б на лихе навіть не дивив ся.
— І се, на вашу думку, дорого?
— Ну, як на Львів, то не було б дорого, але як на наше місто, то трохи солоно. Треба буде поторгувати ся. Думаю, що коли пану меценасові сподобаєть ся хата, і схочуть наймити на рік, то він дасть за 500 ринських.
— Ну, се було б дуже гарно!
— Чи вже пан меценас готові? Можемо зараз піти оглянути.
Меценас був готов до виходу. Але, вийшовши, він пригадав собі, що ще не снїдав. Зараз коло готелю була цукорня, де він звичайно пив каву, то й тепер він звернув ся туди.
— Я ще не снїдав, — мовив він до Стальського. — Прошу, зайдїть зо мною на снїданнє!
— Дякую, я вже по снїданню.
— Ну, то випєте келїшок[2] коняку. Прошу, не робіть церемонїї.
Сидячи при круглому мармуровому столику й попиваючи гарячу каву, др. Рафалович придивляв ся Стальському, що не переставав балакати й оповідав йому притишеним голосом ріжні міські новинки. На лицї Стальського видно ще було білі плямки з пудру, яким обсипав його фризієр; зрештою, на
