не вона? Ледви, щоб вона! Відки б вона взяла ся тут? Але постава її, хід її, той хід, котрий я, здаєть ся, пізнав би між тисячами! Та нї, не може бути, се не вона! Тихо ти там! Тихо!
І він долонею натиснув на груди в тому місцї, де сильно било ся його серце.
Стальський, переговоривши з міщанином, надбіг. Бачучи, що Євген держить ся за груди, він зирнув на нього вважно.
— Ов, а се що? Пану меценасові щось недобре?
— Менї? Борони, Боже! Або що?
— Що пан меценас!
— Се нїчого! — мовив Євген, пускаючись іти далї. — Се в мене часом буває… такі маленькі атаки. Давнїйше то було гірше, але тепер, Богу дякувати, вже рідко.
— Але то, може, бути небезпечне. Може, яка серцева хиба?
— Щось там таке, але, властиво, нема про що й говорити.
— Але все-таки треба б зарадити ся лїкаря.
— О, я вже лїчив ся. І, власне, лїкарі вспокоїли мене. Ходїмо, пане! Далеко ще до того помешкання?
— Нї, вже близенько. У нас тут загалом нема великих віддалень. Передмістя як ковбаси, порозтягали ся кожде на пів милї і ще дальше, а середмістє все прикупі, мов на тарелї. Се має свої вигоди, але має й невигоди. Занадто акустичне місто.
— Акустичне?
— Так! У однім кінцї чхнеш, у другім чути.
