за вами. Казали, що ви як рано вийшли з дому, то й на обід не приходили.
— І не прийду! — мовив весело Баран. — Що то менї за обід у прачкарнї! У мене від-завтра не те буде. Слухайте, пане Ваґман, я хотїв просити вас, щоб ви винаймили менї яке гарне помешканнє. Адже розумієте, як вона вернеть ся, то менї неможливо жити з нею там, де жию тепер. Я гадаю… Адже те помешканнє, де живе Рафалович, на поверсї, воно від-завтра вільне? Правда?
— Хиба він виповів? — запитав Ваґман, не хотячи виразно заперечувати.
— О, адже він від-завтра буде жити в ратуші. Він буде в нас бурмістром, буде печатати всїх людей, а хто не схоче приняти його печать, того на муки, на смерть!
— Слухайте, Баране, — мовив Ваґман, ще раз силкуючись звернути Баранову думку на иньший шлях, — я мав би до вас маленьку просьбу. Не могли б ви занести менї отсей лист на почту? Тепер пів до осьмої. Підїть зараз, бо за пів години замкнуть. Надасьте за рецепісом[1]. Ось вам гроші. Кілько тут маєте?
— Пятнацять крейцарів, — мовив Баран, беручи гроші.
— А лист як маєте надати?
— За рецепісом. Що пан мене питають, як би я був дитина? Чи може пан думають, що я одурів? О, я зараз!
- ↑ За посвідкою відбору (рекомендований лист)
