вини знадвору… і легкий стук до вікна… і вона помалу обернула лице — і її очі спинили ся на отвореному креденсї. На поличцї креденсу лежав сїкач, яким вона нинї рано колола цукор, і молоток. Вона зупинила ся очима на тих предметах, а в вухах її знов забренїла жалібна-жалібна мельодія, мов розпучний писк мушки, замотаної в павутину:
Чи не будеш, моя мила, жалувати,
Гей, як ся буде сивий голуб тріпотати?
»А, справдї, чи буде тріпотати ся?« — сказав їй зично над вухом якийсь чужий, брутальний голос. Вона стрепенула ся — оглянулась — коло неї не було нїкого. Стальський спав, поклавши голову на зложені руки, а невеличка лисина на його тїмю світила ся до лямпи. Реґінині очі спочили на тій лисинї, і їй здавалося, що з тїмя Стальського блиснув до її ока проміньчик, подібний до того, який блискотїв колись із соняшного вершка.
«А, справдї, чи буде тріпотати ся?» — повторив той сам чужий, страшний голос, і вона знов стрепенула ся й озирнула ся, але коло неї не було нїкого. Вона напружила слух, напружила застанову і зрозуміла, що сей голос говорив у нутрі її душі, на днї серця. Вона перелякала ся страшенно, бо чула, що там устає якась нова, грізна сила, незалежна від її волї, сильнїйша від неї. Ще хвилю вона мовчки, нїмо борола ся з тою силою, але та сила була брутальна, непоборна.
»Га, га, га!« — реготалась та сила, — »ну, що шкодить попробувати, чи буде тріпотати ся?«
І Реґіна, мов знехотя, підняла ся на пальцї
