моїй компанїї[1] був — відтодї ще ми знайомі з ним. Аж оженив ся — і пропав хлописько. Представте собі: закохав ся, але то так без памяти, що я й не бачив. Попросту млїв коло неї. Може, се й був початок його хороби, але тодї нїхто про се й не думав. Побрали ся — мій Баран щасливий, як у раю! Думає, що Бога за ноги зловив. А, тимчасом, жіночка, то собі, знаєте, міське зїллєчко, але то найгіршого ґатунку. Як зміркувала, що він гине за нею, ну, тодї вона давай собі гуляти. Бувало всякого… Я сам, грішний чоловік, хоч жонатий, нераз у Баранихи гостював. Тай чи я один! А він усе бачив, і нїколи анї слова. Зразу очам своїм не вірив, потім мовчав, мов остовпілий, плакав по ночах, пальцї свої гриз, а далї почав діставати напади тої слабости. Крив ся з тим, бідолаха, не говорив нїкому, а як чув, що зближаєть ся напад, то тїкав від людей, ховав ся десь у кут і там розщибав ся досхочу. Та се було ще гірше. І ось у його хорій голові зародила ся думка — вбити жінку. Він довго носив ся з сею думкою, аж раз, заставши її вночі пяною в хатї та ще й не саму, вхопив її на руки як помело — силач страшенний! — обвинув коцом[2], щоб не змерзла, винїс за місто, там сонній звязав руки, здушив горло, потім кинув у воду. А сам із коцом вернув ся додому, накрив ся тим самим коцом і заснув.
