каже шандар, усміхаючись. — Чи не розумієте мене, чи що?
— Та й справді не розумію — відмовив я.
— Як то, хіба ж не знаєте, що вийшло таке право, щоби ніхто не смів займатися ніяким ремеслом, хто від свого цеху не має свідоцтва здатности?
Я остовпів на таку бесіду.
— Ремеслом?.. — пробовкнув я. — А хіба ж це ремесло?
— А що ж таке?
— Це… це прецінь домашній промисл.
— Ха-ха-ха! — розсміявся шандар. — Добрий то мені домашній промисл, коли ви товар на продаж робите. Як би ви тільки для свого дому робили, то це був би домашній промисл, а так воно ремесло.
— Але як же я маю з цеху свідоцтво брати, коли я до цеху не належу?
— То нічого не значить. Коли узнають, що ви здатні, то вам свідоцтво дадуть. А поки такого свідоцтва не маєте, то й робити для інших не маєте права.
З тим шандар і пішов, лишаючи нас мов окропом облитих.
Що тут на світочку робити? Запрягаю я коні, їду до міста, а сина лишаю при роботі: не можна ж стільки чужих людей ні з чим відправляти. Беру з собою на всілякий конець кілька срібних[1], і вйо! Аж по дорозі приходить мені на думку: ба, до якого то цеху міг би я належати? Який майстер може видати мені свідоцтво здатности, коли в місті ні один ремесник виробом ложок і кропил не займа-
- ↑ Срібний — карбованець.
