Вже як мені надоїло було різати тоту січку на нашій простій ручній скриньці, то й сказати не можу! Як бувало приходить зима, то чоловік гірше тої січки боїться, ніж у літі косовиці. Довгими зимовими досвітками стій бувало на тоці на морозі, на ліхтарню вважай, щоби нещастя якого не наробити, і різак заправляй що хвилі, і дави та тягни, аж у тобі цомоґи схнуть, поки трохи тої січки удушиш. Та й то чи багато її! От, аби для коней на день вистало; про худобу й гадки не було. І відтак, як подоростали мої хлопці, знов біда. Уробиться тото через день, умотикається, де йому вечір хочеться ставати до скриньки! Ліг би та би спав, не різаком тяг! Так уже я бідував, що, чуєте, аж обридло.
Аж ось чую-перечуваю, кажуть люди, що вийшли такі скриньки, що машиною ріжуть січку; і дрібно як мак, і легко, і швидко. Троє людей тою скринькою за день і п'ятдесят кірців січки дрібненької уріже! Я зразу аж вірити не схотів. Хто би там — гадаю собі — дбав за бідного хлопа, що то йому тота січка так гіренько приходиться, та для нього аж машину робив! Відаю я далі, в одного, другого,
