Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/171

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Я так і знав, — воркнув жандарм. — Ну, війте, на вас лежить відповідь за них.

— На мені! — крикнув переполошений війт. — Як вони що вкрадуть, то я маю за те відповідати?

— А так. Відповідаєте за все, що станеться в обрубі вашого села. У вас має бути порядок. Такої циганської голоти не можна пускати самопас.

— Ну, а що ж я маю з ними робити? Взяти їх на воловід, чи що?

— Де тільки здиблете в селі, зараз їх арештувати й віддавати жандармам у руки.

— Е, паночку, коли ж бо вельможні шандарі до нас так рідко заходять. А тут якби я одного арештував, то другі візьмуть та й мене підпалять.

— Підпалять! — крикнув жандарм. — То вони такі? Чекайте, зробимо ми з ними порядок. Війте, тих мені циганів припильнуйте, поки я не верну з обходу! Я їх заберу з собою до Підбужжя.

— І коли ж пан повернуть?

— Завтра, найдалі позавтру.

— Добре, скажу їх припильнувати, — відповів війт, низенько кланяючися жандармові.

Попоївши молока й „будза“ (свіжого овечого сиру), жандарм положився на лаві, обвинувся плащем і заснув. А тим часом війт не спав, хоч лежав на постелі.

— Чи лихо якесь навернуло цього шандаря, — думав він, — що випанітрував[1] циганів у такій схованці, де їх досі ніяка власть не добачала? І що тепер з ними робити? Коли схочу їх

  1. Випанітрувати — відшукати.